«Як жити і працювати без документів?»: чому громадянам з окупованих територій важко отримати український паспорт

Чимало українців, які приїхали з окупованих територій, змушені звертатись до суду в надії отримати паспорт. Правозахисники виступають проти надмірно ускладненої процедури отримання документів. 

В Україні тим, хто виїхав з окупації, дуже часто непросто отримати паспорт громадянина України. Люди змушені довгими місяцями чекати на рішення у справі й не завжди впевнені у тому, що зможуть отримати таку бажану синю книжку з тризубом.

Ярослав Хмельницький народився у Феодосії, був позбавлений батьківської опіки, жив в інтернаті, а згодом – у прийомній родині. В Криму отримав шкільний атестат, ще український. Однак вже наступного року півострів окупували росіяни – і паспорт хлопцю оформили Російської Федерації. Ярослав вирішив здобувати освіту в Росії: він вирушив до Санкт-Петербурга, де хотів вступити до архітектурного університету, але вдалось вступити до автомобільно-дорожнього.  

Ярослав Хмельницький

У хлопця почалось вільне життя: вечірки, розваги. На цьому тлі він розсварився із прийомними батьками. Зрештою Ярослав залишив навчання і потрапив до військкомату. Ледве встиг усвідомити, як опинився в армії. Тепер згадує, що два роки строкової служби почувався, наче справжній в’язень. Після  демобілізації й визріло бажання переїхати в Україну. 

З хлопцем тоді зв’язалась біологічна матір, яка мешкала в Підмосков’ї – вона розповіла про його діда, який мешкав у Харкові. Матір запропонувала хлопцеві влаштуватись у поліцію, залишитись у Росії. Однак Ярослав вже не бачив себе громадянином країни-окупанта. 

Із широкомасштабним вторгненням у 2022 році він вирішив повернутися додому – в Україну. Розпитавши біологічну матір про діда і дізнавшись, де він мешкає і як його знайти, Ярослав наважився перейти кордон і розшукати літнього родича. 

І ось у морозний день в січні 2024 року Ярослав опинився на кордоні: між Білгородською областю Росії й Сумською – з українського боку. Протягом семи годин тривали допити на російському боці. Хлопця били й принижували, аби не пускати на українську сторону. 

І все ж він досяг свого – і 14 січня 2024 йому вдалось потрапити до України. У зоні між державними кордонами Ярослав помітив мертву жінку і доніс її на своїх руках на українську сторону. Літня пані померла під час важкого і стресового переходу. 

Українські прикордонники підбадьорювали Ярослава, бо він був шокований усіма подіями, які трапились під час переходу. Казали, що йому треба грамоту виписати – бо мало хто міг би протягти тіло людини на собі під дулами автоматів. 

З прикордонного пункту Ярослава повезли на фільтрацію. Звідти він потрапив у Суми, де він зміг заночувати, а після – відвезли до Києва, де поселили у модульному містечку. З того часу Ярослав став розшукувати свого діда. Він навіть звернувся до журналістів проєкту «ДНК. Свої» телеканалу «СТБ», аби вони допомогли знайти дідуся. 

Але, як виявилось, той помер незадовго до приїзду Ярослава в Україну. Чоловік впав у відчай – коли дізнався, що тепер немає кому допомогти йому зробити документи, а головне – український паспорт. Нема кому засвідчити, що він справді – Ярослав Хмельницький. А саме це потрібно українському суду. 

«Вісім місяців я доводив, що я – це я. В суді мені казали шукати родичів або однокласників. Я знайшов одного однокласника, але він служив в армії й загинув на війні, померла колишня директорка школи з Криму, де я вчився, помер мій дід. Мені в суді казали: «Обов’язково знайди когось, бо інакше ти не виграєш справу». Я телефонував однокласникам у Крим – дехто з них «за» Росію, а багато просто боялись, думали, що їх репресують за спілкування зі мною. Якимось дивом мені вдалось переконати опікунів надати мені дитячі фотографії. Я відчував розпач. Як жити, як працювати без документів?» – каже Ярослав.

У подібних випадках українські громадяни, які протягом довгого часу не можуть отримати паспорт, ризикують стати жертвами торговців людьми. Адже легально працювати чи орендувати житло без документів неможливо. А відтак, є великі ризики безпеки для людей, які опинились в ситуації, що її пережив Ярослав.

Директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова каже, якщо людина досягла повноліття під час окупації, отримати їй українські документи надзвичайно важко. 

«Це проблема не лише для Криму, а й для інших тимчасово окупованих територій. Якщо людина не встигла отримати паспорт громадянина України, то все, що доводить приналежність до громадянства України, – це свідоцтво про народження. І вже на основі свідоцтв таким людям видають українські паспорти. 

В принципі, краще в такому випадку їхати на підконтрольну територію до досягнення дитиною 18-річного віку. Тому що допоки дитині немає 18 років, то на підставі паспортів батьків встановлюється належність до громадянства України, і зазвичай проблем отримати паспорт за таких умов немає. 

Однак з 18-річного віку в державних органах починають застосовувати процедуру встановлення особи. Ця процедура передбачає збір інформації про людину, зокрема — через свідчення рідних, аби підтвердити, що ця людина – та, про яку вона заявляє. Це дуже непроста процедура», – пояснює Альона.

Альона Луньова / Фото ZMINA

За словами директорки з адвокації Центру прав людини ZMINA, з проблемами також стикаються батьки дітей, народжених в окупації. Особливо непросто жінкам, у яких прізвище в українських документах може бути відмінним від того, яке зазначають в окупаційних документах про народження дитини. В такому разі їм дуже складно отримати українські документи на дитину. 

«Якщо один з батьків – громадянин України, то дитина також є громадянином України. Тоді їх обох мають пропустити на територію України без особливих формальностей. Але далі буде судова процедура для отримання свідоцтва про народження українського зразка. І в такому випадку є потреба, аби такій родині допомагали, бо тільки юристи можуть говорити, що ця процедура проста. Для людини, яка ніколи до судів не зверталась, це непроста процедура», – розповідає Альона Луньова. 

«Охорона суду не пускала мене на засідання по встановленні особи, тому що на вході не могли встановити мою особу», – Ярослав сміється. 

Каже, що це було кумедно. Але визнає, що тоді багато нервував. Йому переповідали, що один із чоловіків, який опинився в такій самій ситуації, зрештою виїхав до Польщі – і там йому вдалось отримати документи й легалізуватись, у той час, як в Україні це здавалось неможливим. 

«Я навіть думав піти воювати на боці «Легіону Свободи», бо не уявляв, як інакше я можу отримати документи», – розповідає Ярослав Хмельницький. 

Але зрештою Ярославу пощастило: один із кримських знайомих, якому вдалось отримати український паспорт, приїхав до суду, аби засвідчити, що знає позивача особисто. 

«Якщо немає людини, яка засвідчить у суді, то це просто глухий кут», — каже нині Ярослав. 

Він отримав паспорт 22 жовтня 2024 року і каже, що тепер неймовірно щасливий.

Альона Луньова розповідає, що таких історій, як у Ярослава, насправді багато. І тут важливо, щоб на час проведення перевірок держава надавала підтримку заявникам, бо вони знаходяться в особливо уразливому становищі.

«Ми вважаємо, що попри необхідність проведення певних перевірок з боку держави, молоді люди, що виїхали з окупації й обрали вільну Україну, повинні мати від держави та партнерів підтримку: надання тимчасового житла, фінансової підтримки, правової допомоги для оформлення документів», – каже правозахисниця.

Що стосується ситуації з українськими свідоцтвами про народження, отримання яких зараз пов'язане із судовою процедурою, то правозахисники пропонують в подібних ситуаціях державі відмовитись від практики й необхідності доводити особу позивача у суді.

«Ми прагнемо, аби звернення до суду залишилось як опція лише для крайніх випадків. Люди, які живуть в окупації, не можуть отримати інші документи, окрім як від окупаційної влади. Україна як держава не надала інших можливостей отримати документи», — підсумовує Альона Луньова. 

Читайте також: Дементій Білий: Херсон у своїх назвах вже не російське місто