Лікували і консультували в окупації та під обстрілами: історія роботи лікарки в окупованому Херсоні
-
-
>
-
>
-
>
5412
Олена Мироненко народилась і все своє життя прожила в Херсоні. Лише навчалась у медичному в Одесі. Наприкінці 2022 року Одеса знову стала для неї та її родини домом: після важких восьми з половиною місяців в окупації, де вдалось не просто вижити, а й продовжувати працювати. Зараз вся родина живе і працює в Одесі. У вільний час – плели маскувальні сітки, донатять на ЗСУ.
«Мамо, війна почалась…»
У те, що буде велика війна і масштабне вторгненя, Олена та її родина не вірили до останнього. Як і чимало херсонців. Ранок 24 лютого 2022 року почався зі слів доньки: «Мамо, війна почалась…». Далі було багато дзвінків.
Олена працює лікаркою-гастроентерологинею у приватній клініці, мала також у Херсоні свій кабінет.
«Перші дні, звісно, на роботу не ходили. Але згодом почали працювати, адже люди хворіють, їм потрібна допомога. Свій кабінет була змушена закрити, адже в місті було небезпечно і люди просто боялись зайвий раз виходити, чимало людей виїзжали з міста. Але до клініки всі працівники, які лишались у Херсоні і могли працювати, ходили. Так, протягом окупації чимало людей виїхали, але багато і залишились — клініка працювала майже весь час», – розповідає лікарка.
Дуже багато зверталось пацієнтів з Херсонської області, каже Олена, але доки була можливість їхати Антонівським мостом або річковою переправою: приблизно до середини жовтня. Вони й до окупації часто приїздили за лікуванням саме до обласного центру, але під час окупації у людей поза Херсоном майже не було можливості лікуватись. Або ж треба було їхати до Криму. Як зараз в окупованій частині Херсонщини.
Укриттів не було — перші дні ховались в гаражі
Укриттів у Херсоні у 2022 році було вкрай мало – і переважна частина тих, що були, перебували в стані, неприйнятному для перебування, підтверджує і Олена. А обстріли міста почались із першого дня вторгнення росіян. В будинку, де жила Олена, сховатись можна було фактично лише в підвалі, абсолютно не облаштованому для перебування.
Куди бігти, що робити, каже Олена, майже не розуміли. Перший день сховались в гаражі, до якого ще потрібно було дістатись: з котами і речами, через залізничний переїзд.
Росіяни тоді рясно обстрілювали Херсон «Градами», надвечір 25 лютого зайшли до міста і розстрілювали чимало будинків та авто з танків.
«Було дуже холодно – лютий все ж таки. Було незрозуміло, що робити: їхати, бігти, залишатись на місці. Це було жахливо», – пригадує жінка.
Постійно тримали зв’язок з рідними у Херсоні. Так у рідні й знайшли тимчасовий прихисток – у будинку родичів: під час тривоги чи обстрілів ховались у підвалі. Почались відомі і вже легендарні обстріли Чорнобаївки: «Здебільшого це було вночі. Ми сиділи і рахували: сьогодні — Чорнобаївка раз, наступної ночі — Чорнобаївка два…».
Кафе, де в Херсоні ловили зв’язок, росіяни обстріляли
У пані Олени завжди були і є котики – не один, а саме декілька. Тому домашніх улюбленців взяли до переносок, із собою – лише найбільш необхідне – і переїхали жити до родичів в будинок з підвалом.
Зовсім неподалік тривали вже легендарні херсонські мітинги – тисячі херсонців виходили підтримати Україну і намагались вигнати росіян з міста. Обстріли перші дні не припинялись. Згодом вони стали не такими рясними, але не припинялись майже всю окупацію: росіяни обстрілювали Херсон, Миколаїв та стріляли з озброєння, яке мали в Херсоні.
Зі зв’язком проблеми почались також доволі швидко: спочатку під час мітингів росіяни намагались «глушити» зв’язок, а зрештою наприкінці квітня на кілька днів зник будь-який зв’язок у Херсоні. Втім, оновився. Наприкінці травня український зв’язок зник вже до кінця окупації. Відтоді перебої зі зв’язком стали регулярними.
Втім, були місця у Херсоні, де можна було «зловити» WiFi. Ці місця херсонці знали – зазвичай це були кафе або крамниці в центрі міста. В одному з таких кафе пані Олена регулярно читала новини.
«Ми заходили в кафе і швиденько завантажували новини. Зв’язок був слабкий, тому часу читати майже не було, я собі просто завантажувала повідомлення «Ванька» (телеграм-канал «Николаевский Ванек» — ред.) та інші, а вже вдома читала», – розповідає лікарка.
Кафе, до якого ходила пані Олена, днями росіяни знищили в результаті обстрілу.
Ліки возили волонтери під загрозою смерті
Пані Олена продовжувала ходити на роботу. Пацієнтів менше не ставало: хтось виїхав і консультувався онлайн. Навіть за допомогою знайомих перекладали з польської медичні документи, які отримували пацієнти за кордоном. Хтось лишався в місті й міг прийти, декого консультувала онлайн.
«Люди потребують допомоги. Чимало хронічних захворювань вимагають постійного контролю лікаря. Якщо людина має постійного лікаря, вона буде намагатись консультуватись лише у нього, навіть за таких складних обставин, як війна та окупація, адже лікар вже знає всі особливості хвороби. Так і працювали», – ділиться Олена.
Аптеки почали закриватись із перших днів окупації: дефіцит ліків почався одразу після вторгнення росіян. Волонтери закуповували ліки великими партіями, а постачання препаратів і ліків не було. Невдовзі довелось згадати радянське слово «дістати», адже просто піти до аптеки і придбати необхідні ліки було неможливо.
Рятували волонтери і знайомі в інших містах: вони приймали замовлення і намагались доставити адресно ліки до Херсона повз десятки блокпостів росіян. Іноді такі подорожі завершувались пограбуванням окупантами на блокпостах, а іноді – пораненнями або смертю волонтерів в результаті російського обстрілу або вбивства окупантами на черговому блокпості.
Приблизно у серпні таку доставку ліків росіяни припинили: просто не пропускали автівки повз блокпости. До Херсона потрапляли одиничні упаковки ліків, які вдавалось провезти у складі власної аптечки. Стали з’являтись російські ліки, але такого розмаїття, як в Україні, не було. Важко було обрати препарат, який оптимально підходить людині: з урахуванням алергії, переносимості тощо: «Кожна людина потребує індивідуального підходу. Підібрати препарати, як у нас зазвичай, з урахуванням всіх особливостей організму пацієнта, було вкрай складно».
Нагадувало 90-ті, але гірше
Полиці магазинів, які працювали в окупації, були переважно порожніми. Більшість магазинів закривались: або їх обстріляли чи знищили росіяни, або господарі виїхали. Ринки працювали, але асортимент того, що там продавали, був невеликим. Нагадувало 90-ті, тільки гірше, каже пані Олена. У 90-х не було танків і російських військ.
Ціни були дуже високими. Враховуючи, що і вибору не було, доступні колись продукти ставали дефіцитом. Рублі старались до рук не брати, але зовсім не користуватись рублями було неможливо.
Заробітки в окупації були незрівнянно меншими за доокупаційний період, але і витрати також були меншими, попри великі ціни: під час окупації не було походів в кіно, на каву, купівлі нового одягу тощо. Допомагала також і караїмська громада України та Ізраїлю: пані Олена – представниця корінного народу України, караїмів.
Продовжували працювати маленькі крамнички — Їх пані Олена згадує з особливим теплом, як і кафе: працювали тільки зовсім невеликі заклади. Були й випадки, коли знайомі або пацієнти привозили і просто дарували городину. Ось тут руденька улюблениця Майя в окупації радіє томатам.
Так вдавалось працювати далі – до самої деокупації.
«Не ходіть на набережну – там снайпери дістануть»
Надія на деокупацію – справжнє звільнення, а не те, що звільненням називали росіяни – жила протягом всього часу, поки росіяни були в Херсоні. Як жити без надії, каже пані Олена.
Перед втечею з Херсона росіяни підірвали лінії електропередач – не було ані світла, ані води.
«Я не пригадую своїх емоцій тоді. Не пам’ятаю, чи сприймала це, як якийсь знак. Просто одного дня зателефонували знайомі й сказали, що наші в місті – бачили українські прапори. Ну а далі вже все побачила на площі Свободи: обійми, дійсно наші військові, купа прапорів», – розповідає херсонка.
Світла в Херсоні не було близько місяця після того, як росіяни підірвали ЛЕП. Через це не було і води. У деяких мікрорайонах Херсона світла не було 9 і більше місяців – через постійні обстріли росіян електрики не могли виїхати й полагодити мережі.
Вже у звільненому місті їжу часто готували на багаттях у дворі — особливо в тих мікрорайонах, де в багатоповерхівках встановлені електроплити. Хто мав приватний будинок, то було можливо легше – був простір для приготування їжі, каже пані Олена. В її квартирі був газ, тому готувати могли. З усмішкою згадує, як їли вермішель і пюре швидкого приготування: родина гастроентерологині харчувалась їжею швидкого приготування.
Це був листопад 2022 року – вже йшли перші холоди. Опалення, звісно, теж не було. Тому їжу готували максимально швидко, а потім на конфорку плити клали цеглину, запалювали газ, зверху на цеглину можна було поставити каструлю з водою — і так грілись.
Води також не було, доки не увімкнули світло. Втім, до деокупованого Херсона воду привозили, тому ходили за питною водою, згадує пані Олена:
На набережну до «Вічного вогню» ходили за технічною водою, але патрулі попередили: «Не ходіть туди — російські снайпери на тому боці легко дістануть, вже були випадки, коли поцілили в людей.
Тож ходили до інших місць, де роздавали воду або можна було набрати.
Одеса знову стала домом
Закінчивши 20 гімназію в Херсоні, пані Олена поїхала навчатись до одеського медуніверситету – нині Одеський національний медичний університет. Втім, все життя прожила в Херсоні й саме тут отримала понад 30-річний досвід роботи.
Переживши окупацію Херсона, вирішила з родиною все ж таки виїхати: надто рясно росіяни почали обстрілювати місто. Гімназію, де навчалась пані Олена і яку закінчила свого часу з золотою медаллю, росіяни знищили, залишивши лише стіни.
Вибір Одеси був логічним. По-перше, пані Олена добре її знає. По-друге, робота також пов’язувала з Одесою і її, і чоловіка. По-третє, Одеса вже стала прихистком для багатьох херсонців. І, що важливо, тут продовжила свою роботу клініка, в якій пані Олена працювала в Херсоні. Тож можливість працювати й заробляти була.
Одесу росіяни також взялись обстрілювати доволі рясно. Але переїздити в іншу громаду родина поки не збирається.
Звісно, ніхто не знає, що буде завтра. Я ніколи не думала, що доведеться буквально кинути все і переїхати до Одеси. Але так сталось. Зараз тут також страшно, але страшно повсюди в Україні.
Пані Олена разом із донькою Інною допомагають ЗСУ, зокрема плетуть сітки. Котики, які одразу після переїзду до Одеси були налякані, вже почуваються більш упевнено.
Ось тут котик Міша одразу після переїзду до Одеси:
А це Міша зараз в Одесі:
В сусідньому корпусі будинку, де жила пані Олена з родиною в Херсоні, вже обладнали укриття. Але місто продовжують настільки рясно обстрілювати, що жити там дуже ризиковано. Втім, час від часу родина їздить до рідного міста, полишити яке назавжди, переживши найстрашніше, — окупацію, мабуть, вже неможливо.
У людей загострюються захворювання на фоні стресів
У перші дні окупації Херсона в місті панувала паніка. Пані Олена каже: аптеки закривались, препаратів не було. Ті, у кого були хронічні захворювання, жили буквально на запасах ліків.
За кілька тижнів волонтери вже почали завозити ліки, а згодом росіяни налагодили продаж своїх і перекрили канали доставки українських препаратів. Працювати ставало дедалі важче, каже пані Олена. Окрім проблем із ліками, почались проблеми з загостреннями хронічних хвороб, почали хворіти і ті, хто раніше почувався набагато краще:
Люди перебували в постійному стресі. Звісно, це не може не відбитись на стані здоров’я — і на роботі шлунково-кишкового тракту зокрема. До стресу додається неможливість повноцінного харчування, адже в окупації з цим були проблеми: якісні українські та імпортні продукти зникали з полиць, а те, що завозили росіяни, вкрай рідко було якісним.
Пані Олена каже, що загострення різних захворювань на фоні стресів тривають і зараз: «Те, що оточує людину, завжди відбивається на її здоров’ї. Постійний стан стресу, тривоги, необхідність ховатись від обстрілів, а в період окупації – вічний страх зустрічі з російськими військовими, — все це залишає відбиток на здоров’ї. Робота шлунково-кишкового тракту – моя сфера — це перш за все, харчування. Правильно і корисно харчуватись наразі у багатьох немає або можливості, або часу. Тому скарги на здоров’я частішають і основними причинами тому є наслідки безсоння, постійного стану тривожності, емоційні навантаження, безсистемне харчування і багато іншого».
*** Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю «СІД Медіа Груп» і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
