Богдана Хмельницького вважав рятівником родини: 21 листопада 1931 року народився херсонський краєзнавець Август Вірлич

21 Листопада 2023, 20:38
Август Вірлич 1955 року 2098
Август Вірлич 1955 року

10 грудня 2022 року у Миколаєві було похмуро, виднілись сліди вчорашнього дощу. «Місто заклеєних вікон» — протягом восьми місяців 2022 року росіяни нещадно його обстрілювали з лівого берега Херсонщини. Після деокупації Херсона миколаївчанам стало трохи легше. Втім, російські ракети продовжили своє знущання вже над Херсоном — і Миколаїв став тим містом, де херсонці могли не лише отримати частину адміністративних послуг, а й зробити закупи, звернутись до лікарень. Херсон перебував під цілодобовим обстрілом. Втім, як і зараз. Тому чимало установ не могли працювати. 

Борд у Херсоні, 10.12.2022
Борд у Херсоні, 10.12.2022

Саме з Миколаєва відправились далі 60 кілограмів цінного вантажу, спакованого нашвидкоруч: починався черговий обстріл Херсона, над будинком вже «шелестіли» російські «Гради», тому потрібно було якнайшвидше спакувати і виїхати. Про відправку з Херсона не йшлось: це надто небезпечно — могло прилетіти будь-куди щохвилини. Також під час обстрілів часто зачинялись відділення служб доставки. 

Виїхати вдалось швидко. У Миколаєві дві великі і важкі торби відправились далі, у безпечніше місце. Це був архів Августа Вірлича: книжки, журнали, фото, зошити, щоденники, записники. Архіви зазвичай не вимірюють у кілограмах, але в цьому випадку таке вимірювання було доречне. Архів пережив окупацію — росіяни його не знайшли. 

Один із записників Августа Вірлича
Один із записників Августа Вірлича

Один із записників Августа Вірлича
Один із записників Августа Вірлича

 

Родину врятував Богдан Хмельницький

Август Вірлич — відомий на Херсонщині краєзнавець, громадський та політичний діяч, журналіст — народився 21 листопада 1931 року. В одних джерелах зазначають місцем його народження село Царичанку (Дніпропетровська область України), інші — станиця Каневська Краснодарського краю.

Довідка про реабілітацію Вірлича А.Е. 15 квітня 1992 р.
Довідка про реабілітацію Вірлича А.Е. 15 квітня 1992 р.

Подібні розбіжності могли виникнути через те, що радянські «фахівці» так записали. У всіх автобіографіях та у паспорті Августа Вірлича зазначена саме Царичанка — і сам він називав рідною саме Царичанку. 

Родина Августа Вірлича під час Другої світової війни опинилась у концентраційному таборі. Загалом родина побувала в кількох таборах і зрештою опинилась роз'єднаною: батько Ернест Вірлич — в одному таборі, мати з дітьми — в інших. Зрештою, після закінчення війни вже совєти розділили родину ще раз. Оскільки Август Вірлич мав ім'я, яке часто можна було зустріти у німців, совєти вирішили, що він — німець. До цього додалось поширене у німців ім'я батька — Ернест. Жодні пояснення про те, що мати — українка, а батько — угорець і ці імена притаманні угорцям, не діяли. 

Так Август Вірлич опинився на довічному спецпоселенні в Соль-Ілецьку на Уралі. Там закінчив школу і вступив до фізико-математичного-факультету Оренбурзького педінституту. Хотів на історико-філологічний, але через те, що перебував на спецпоселенні, йому відмовили. 

1954-й рік став переламним Августа Вірлича. Це був рік «відзначення» 300-річчя так званого «возз’єднання України з Росією». Кульмінацією святкування стало рішення про передачу Кримської області зі складу радянської Росії до складу Української РСР. Але іще однією важливою особливістю цього року стало те, що за підсумками ХХ з'їзду КПРС Август Вірлич зміг опинитись на волі: його звільнили як українця за матір'ю «на честь» саме 300-річчя так званого «возз’єднання». Август Вірлич напівсерйозно жартував: Богдан Хмельницький врятував нашу родину. Все життя Богдан Хмельницький посідав особливе місце в дослідженнях Августа Вірлича. 

Автобіографія Августа Вірлича
Автобіографія Августа Вірлича

Історія і краєзнавство стали справою життя

Вступити на омріяну спеціальність — історія — Август Вірлич так і не зміг. Повернувшись на Херсонщину після звільнення 8 травня 1954 року, він не отримав жодного документу, який би засвідчував, що він не просто так перебував на Уралі. Розміщений вище документ про реабілітацію Август Ернестович отримав лише 1992 року. Відтак, одрога до навчання на історичних спеціальностях для нього було закрита.

Втім, він зміг вступити на філологію до херсонського педагогічного інституту (нині — Херсонський державний університет). Так почався його шлях до історичних досліджень.  З тих пір Август Вірлич працював у різних установах: досліджував пам'ятки в херсонському товаристві «Знання», працював в музеях Херсонщини і Дніпропетровщини (в Нікополі), викладав у школах. 

В усіх установах, де працював Август Вірлич, він був дотичний до створення різних історичних гуртків, підтримував бажання учнів вивчати історію та краєзнавство. Паралельно — писав для різних видань. Так став іще й журналістом. А на початку 90-х був кандидатом у депутати в Херсоні. 

Август Вірлич у 1990-му під час місцевих виборів
Август Вірлич у 1990-му під час місцевих виборів

Але справжньою пристрастю залишалась історія, а особливо — краєзнавство і дослідження козацтва, сталінських репресій, реалій Другої світової війни. Він у співавторстві випустив кілька путівників ще до розпаду СРСР. У 80-х Август Вірлич долучився до товариства «Меморіал» та став одним із ідейних натхненників «Народного руху України» в Херсоні.

Мандати і посвідчення
Мандати і посвідчення

Посвідчення
Посвідчення

Вірлич А.Е. в колоні херсонців у марші до могили Івана Сірка. Фото 04 серпня 1990 р.
Вірлич А.Е. в колоні херсонців у марші до могили Івана Сірка. Фото 04 серпня 1990 р.

Август Вірлич на 10-річчі Народного руху України на Херсонщині
Август Вірлич на 10-річчі Народного руху України на Херсонщині

На початку 90-х, коли розпався СРСР, дослідження Августа Вірлича стали особливо важливими: щодо сталінських репресій, Другої світової війни та козацтва. Так, у 1996-му він випустив книгу «Ще як були ми козаками», а перед тим — став відповідальним секретарем редколегії серії книг «Реабілітовані історією». 

Август Вірлич за роботою, 2003 рік
Август Вірлич за роботою, 2003 рік

Август Вірлич вільно розмовляв українською, російською, німецькою та польською. Останні дві вивчив під час ув'язнення в концтаборах. До розпаду СРСР не міг дозволити собі писати і говорити лише українською, проте використовував кожну можливість, коли мав. З розпадом СРСР важко сприймав будь-які спроби впровадити двомовність в Україні в цілому та на Херсонщині зокрема. Цьому присвячував чимало своїх робіт і розповідав про це на уроках історії в школах. куди його часто запрошували. Ось текст однієї зі статей Августа Вірлича, яку він оприлюднив у 2006 році. Дуже перегукується із сучасністю.

«Горе-політики ставлять під сумнів нашу державність
 
У ці дні, коли інтригани від політи­ки, затіяли «регіональну мовну ревізію» і нав'язують ідею надання російській мові статусу другої державної в Україні, можна почути серед аргументів і таке, мовляв, історична об'єктивність скла­лася так, що Україна не сформувалася як держава, бо, власне, ніколи не мала ні своєї культури, ні мови, що була всьо­го лиш Малоросією.
 
Таким проросійським ідеологам, які або не знаючи історії, або в політичних цілях свідомо її перекручують, не зайве нагадати лише декілька історичних моментів.
 
У 1929 році відбувся Всесоюзний перепис населення СРСР, підсумки якого були оприлюднені в книзі «На великой стройке». Вона отримала і таку назву «Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе. Выпуск 1». Видана в Ленінграді у І931 році. У книзі є таблиця, де названа кількість національностей (близько 200) на те­риторії СРСР. За цими даними, росіян зафіксовано 77 млн.791 тис, «ук­раїнців - 81млн. 195 тис. І це без Західної України, Прибалтики, Молдо­ви та Західної Білорусі.
 
Через півстоліття перепис населен­ня 1979 року зафіксував такі дані у довіднику «Население СССР» (Москва, Политиздат, 1983 р ): росіян - 137 млн. 397 тис, українців 42 млн. 347 тис. І це вже разом із Закарпаттям, За­хідною Україною та Буковиною. В самій же Україні корінних українців залишилося 36 млн. 489 тис, росіян 10 млн. 472 тис. В цілому в СРСР росіян удвічі збільшилося, українців удвічі зменши­лося.
 
Ця сумна статистика ніщо інше, як результат тривалої політики, спрямо­ваної на винищення українства. І не лише фізичного. Одним із цілеспря­мованих шляхів національного геноци­ду стало викорінення української мови, культури, духовності - того, без чого немає народу.
 
Ось лише декілька історичних фактів:
 
У 1720 році виходить указ Петра І про заборону книгодрукування украї­нською мовою, у 1729 - указ Петра II про переписування на Україні з украї­нської мови на російську всіх держав­них постанов і розпоряджень.
У 1763 р. Катерина II видає указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.
У 1775 р. ліквідується Запорізька Січ, яка була фундаментом та опорою Києво-Могилянської академії, закри­ваються українські школи при полко­вих козацьких канцеляріях.
У 1811 р. закривається Києво-Могилянська академія. (На той час Ук­раїна мала 24 друкарні, Росія - 2 дру­карні).
У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, яким заборо­нялося випуск українською мовою будь-якої літератури, крім художньої, проте і її друкування царська цензура під різними приводами обмежувала. З цього року видання книжок українсь­кою мовою в межах Російської імперії майже припинилося.
У 1884 р. було закрито всі ук­раїнські театри.
У 1888 р виходить указ Олександ­ра III про заборону вживання українсь­кої мови в офіцерських установах і хре­щення українськими іменами.
У 1914 р. указом Миколи II скасо­вується українська преса.
У 1925 p., здавалось би, з'явилося світло в кінці тунелю: Пленум ЦК ком­партії України взяв напрям на «україн­ізацію» України. Однак незабаром над­ходить телеграма Сталіна про припи­нення українізації. З приходом до вла­ди Кагановича (1929 p.) починається нове гоніння на все українське.
У 1978 р. ЦК КПРС прийняв поста­нову про посилення викладання та вивчення російської мови та літерату­ри.
У 1983 р. Постанова ЦК КПРС ви­магає посилення вивчення російської мови, поділ класів в українських шко­лах на групи та підвищення заробітної плати на 15 відсотків вчителям рос­ійської мови.
У 1989 р. Пленум ЦК КПРС поста­новив «законодавче закріплення рос­ійської мови як загальнодержавної».
У 1990 р. - Верховна Рада СРСР прийняла «Закон про мови народів СРСР», яким російській мові надається статус офіційної мови для всіх рес­публік СРСР.
 
Минуло 15 років відтоді, як Україна була проголошена самостійною неза­лежною державою зі своєю державною мовою та іншими атрибутами держав­ності, однак дух російського шовінізму продовжує витати в Україні.
 
Так газета «Русская правда», яка виходить в Україні, друкує гасло: «Убей в себе украинское государство». А в інших номерах стверджує: «Русские школы - наш Сталинград», «Уход Чер­номорского флота из Севастополя невозможен!». Далі більше - проросійськими політиками ініціюється парад регіональних російськомовних суверенітетів, який, на жаль, докотив­ся і до Херсонщини: група депутатів обласної ради всупереч законам Украї­ни і здоровому глузду привласнює право вирішувати питання мови в об­ласті і голосує за розгляд на наступній сесії питання про надання російській мові статусу регіональної на Херсон­щині.
 
Неважко передбачити реакцію, якби ми зараз почали наполягати на тому, що українська мова повинна бути другою державною в Німеччині, в Польщі чи Канаді, або регіональною в Тюмені, Оренбурзі чи Москві, де про­живають десятки-сотні тисяч українців і де немає українських шкіл. Що заспі­вав би пан Лужков чи той же Жири­новский з їхніми шовіністськими ви­падами на адресу України?
У нас же на Херсонщині спокійно почуваються кілька національних това­риств, де культивується німецька, єврейська, польська, татарська та інші мови. Вільно використовується у спілкуванні серед населення російська мова. То в чому проблема? Проблеми немає. Є політичні інтриги, намагання спекулювати таким серйозним понят­тям, як державність. І попри все є надія, що депутати обласної ради, наділені нашим довір'ям, проявлять виваженість».

Обставини смерті батька лишились таємницею

«Виходячи з табору, я ретельно запам'ятовував те, що просив зробити тато. Окрім купівлі газет, треба було зайти додому до одного з тих, з ким був знайомий батько по роботі і промовити певну фразу. Наприклад, німцю Гердлеру, який мав маленький садочок, сказати: «Ваші яблука були дуже смачні», — і нічого більше. Що стояло за цією фразою, я й досі не знаю. Але після цієї фрази — мабуть пароля — він підходив до яблуні, зривав пару яблук, віддавав їх мені і казав: «Дякую! Іди до табору». Подібні фрази я повідомляв німцям Мацкі, Бірке, Вайсфельду, Штумпфу, решти я не пам'ятаю.

Так було у Глатці. А в Оельсі, де порядки були суворішими, оскільки це був уже табір, який супроводжував концтабір «Грос-Розен», доводилося подібні паролі передавати людям, які перебували в інших бараках або в іншій зоні табору, оскільки дорослим такі візити заборонялися».

Це спогади Августа Вірлича зі статті з «Херсонського вісника» (№39 (739) від 23.09.2004). Спогадами з окупації та зіслання він ділився завжди охоче. Зокрема давав свідчення фонду «SHOAH»: його створив Стівен Спілберг після того, як зняв фільм «Список Шиндлера». Станом на 2015-й рік колекція нараховує 53 тисячі відеосвідчень«USC Shoah Foundation – The Institute for Visual History and Education» — чи не найбільша у світі установа, яка містить візуальні свідчення тих, хто пережив Голокост (власне, він на івриті звучить як «шоа») та інші геноциди.

Родина Августа Вірлича врятувала єврейську родину під час Другої світової війни від неминучої смерті — за це Август Вірлич отримав звання Праведника України. 

Лист від SHOAH
Лист від SHOAH

Лист від Єврейської ради України
Лист від Єврейської ради України

У Августа Вірлича за його діяльність було багато нагород, звань та іменних стипендій. Зокрема і довічна президентська стипендія. Одним із важливих досягнень для нього було те, що його оцінили в Херсоні — місті, якому він присвятив більшість свого життя і своїх досліджень. У 2016-му він став Почесним громадянином Херсона.

Август та Євгенія Вірлич. В руках у Августа Вірлича — відзнака Почесного громадянина Херсона
Август та Євгенія Вірлич. В руках у Августа Вірлича — відзнака Почесного громадянина Херсона

Втім, у житті Августа Вірлича лишилась одна нерозгадана таємниця — таємниця смерті його батька Ернеста. Останнього листа з нацистського ув'язнення батько писав 7 жовтня 1944 року. Родина мала інформацію про те, що Ернеста Вірлича розстріляли. Втім, підтверджень про це так і не знайшли, як і місця поховання Ернеста Вірлича.

Ернест Вірлич у 1923 році
Ернест Вірлич у 1923 році

У 2019 році родина Августа Вірлича заснувала громадську організацію його імені — «Фундацію імені Августа Вірлича», яка займається різними культурними та освітніми проєктами, а головне — цифровізацією та поширенням його архіву. Незабаром світ має побачити наукова робота, присвячена життю і діяльності Августа Вірлича. А текст оповідання радянської розвідниці Марії Фортус про Ернеста Вірлича, сповнений пропаганди совєтів, але такий важливий для відновлення правди про останні роки життя Ернеста Стефановича Вірлича, переклав з угорської український письменник Андрій Шолтес. Тож справа життя Августа Вірлича — дослідження історї України в цілому та Херсонщини зокрема — продовжує жити. Особливо цінними його здобутки стали після пограбування росіянами Херсонського обласного музею. 

Коментар
25/05/2024 Субота
25.05.2024