Думки злого звонеччанина

12 Листопада 2023, 15:30

БЛОГ 3542

Село Звонецьке

Життя завжди любить несподівані повороти.

Чому я опинився саме тут і зараз?

Тому, що Херсон — це Україна.

Усвідомлення того, що місто знову наше, остаточно прийшло не в день повернення контролю, а наступного ранку за київським часом. Можливо, це все особливості нічного життя через тодішню роботу. Бо героя з прапором на корпусі бойової машини, який завжди буде органічно виглядати на поштових марках, в режимі онлайн я сумлінно проспав. А це, між іншим, момент дуже символічний. Герой з прапором, не денний сон.

Погляд на ситуацію в Херсоні від початку до кінця відрізнявся від погляду колег. Бо дивитися доводилося здалеку, збоку і водночас не втрачати фокус – а як там справи на півдні? Бути стороннім спостерігачем легко, скаже хтось. І частково буде правим. Однак і в такій ситуації відбувається переосмислення деяких сенсів.

Наприклад, наш головний ресурс — це люди. Не артилерія, що може посилати ворожий флот куди завгодно, хоч до пекла. Не яри, лісосмуги та острівці посеред Дніпра, котрі для виконання певних воєнних задач використовувати можна і треба. Не трагікомічний телемарафон, реальна користь від якого вичерпалася приблизно на початку літа 2022 року. А саме люди, які жили та вмирали всередині токсичної бульбашки, але витримали і втрималися.

Як колись молодий Наполеон не потрапив до зниклої на довгі роки дослідницької експедиції Лаперуза, як молодого Дієго Марадону 45 роки тому не взяли до складу збірної Аргентини, яка в підсумку виграла домашній чемпіонат світу з футболу, так і автор колись був в одному кроці до переїзду саме сюди, до Херсона. Двоюрідний дід, старий морський вовк, який ніс вахту в північних морях ще за Хрущова, назавжди заразив флотською тематикою. І рябчик з підліткового віку став моєю другою шкірою. А основною темою домашньої бібліотеки багато років потому стала мариністика.

В якийсь момент я був певен, що зберу речі, поїду до Херсона, успішно закінчу «мореходку» та піду в далеке плавання. Не лише морем, а й життям-буттям, бо той самий дід Митько казав — у морі ти назавжди стаєш якорем і одного дня починаєш забувати, як існувати за його межами. Але в підсумку перемогла любов до спорту. Все склалося так, як склалося.

А якби все ж поїхав та вступив? Змінилося приблизно все. Ким би я був в процесі переосмислення сенсів під час окупації Херсона? Моряком на рейді чи десь посеред Атлантичного океану? Морпіхом? Активним партизаном, який не втомлюється лякати недостойного супротивника звичайними листівками? Неочевидним партизаном, який в образі стариганя з дебелим дрючком завдяки снайперському зору видивлявся, що там в окупантів? Звичайним херсонцем, який через логічний страх не має обрисів та обріїв майбутнього? Мерцем, чиє життя забрав ворог?

На всі ці питання відповіді немає. І не може бути. Бо вектор особистої історії виявився іншим.

Лаперуз загинув за досить загадкових обставин, хоча для свого часу назавжди є одним з найважливіших науковців та дослідників.

Марадона все ж виграв свій чемпіонат світу з футболу, за чотири роки дотягнув слабеньку Аргентину до фіналу, та німці помстилися. А потім було чимало порочних пристрастей, які швидко закінчили історію одного з найбільш видатних спортсменів своєї епохи.

***

Мене звати Роберт Тибурак.

Чому я опинився саме тут і зараз?

Тому, що Херсон — це Україна.

А думка російських окупантів та їхніх місцевих посіпак не цікавить настільки, що підбиває відриватися на них в межах інформаційної війни. Яку теж треба виграти, до речі.