Я зберегла цю книжку в окупації в Херсоні: Василю Стусу — 85

Василеві Стусу 6 січня виповнилося б 85 років. Якби не радянська влада. Якби не Медведчук і його ляльководи. Якби не російська навала, результатом якої і стала радянська система.

Я зберегла цю книжку в окупації в Херсоні, а потім вивезла. Як зберегла, не скажу, доки останній клаптик україснької землі не буде звільнений. Бо ж неможна дарувати лайфхаки, через які потім страждатимуть інші люди, які і досі в окупації. Щиро дякую Вахтангу Кіпіані за вміння створювати те, що хочеться передати нащадкам, зберегти, донести і заховати від окупанта так, аби не знайшли.

Я провела в окупації трошки менше 5-ти місяців. І далі б чекала ЗСУ в Херсоні, якби вчергове не почула своє прізвище — просто недалеко від будинку, де ми перебували. Від людей у формі без ознак — росіян. Весь цей час архів та частина бібліотеки були заховані — разом із книжкою про Василя Стуса. 

Я знала, що у моїх знайомих під час «обшуків» росіяни забирали зокрема цю книжку Вахтанга Кіпіані. Володарям же книжки доводилось не лише пояснювати свою позицію щодо України та Росії — більшість із них опинялись на підвалі. Декому «пощастило» більше: «обшуки» проводили за їхньої відсутності в порожніх помешканнях — господарі встигали виїхати. 

Перше, що я робила, коли ми зрозуміли, що відбувається в Херсоні, це, звісно, попереджали своїх про воду і запаси їжі. Далі — треба сховати архів. Бо що буває з людьми, які бережуть українське, ми добре знали з кримських історій — до всього у своєму житті я ще й кримчанка. І у нас вийшло сховати. Як і де — мабуть, це буде окрема історія на цілу повість. Але як же я вдячна тим, хто допомагав і не видав нас!

Вивозити архів разом із книжкою я поїхала вже у грудні. Мені не вдалось прогулятись вулицею Василя Стуса в Херсоні — вона, до речі, з'явилась у 2016 році, до того мала радянську назву Енгельса. Під звуки обстрілів ми, наче «човники» з 90-х, запакували книжки у клітчаті сумки, надійно вкривши їх шарами речей і картону, аби не зіпсувались, і відправили туди, де все це зберігається зараз. 

Сподіваюсь, у надійному місці. Хоча які місця в Україні зараз вважати надійними, питання болюче. Нас проводжало лагідне південне повітря, не менш лагідний південний дощик, абсолютно темний о 17.00 Миколаїв (світломаскування тут на висоті) та наші хлопці на блокпостах, які бачили мої документи і дуже ввічливо просили підтвердити реєстрацію: просто місце мого народження — Крим. 

Відтак, на блокпостах цілком логічно можу «нарватись» на додаткову перевірку, але це дійсно цілком логічно і я це розумію. Більш того, краще хай мене додатково перевіряють за обґрунтованих підстав наші, аніж хоч раз росіяни. Сорок російських блокпостів виїзду з Херсона я не забуду ніколи — дітям і онукам розкажу про цей жах. 

До масштабної війни у мене були улюбленими інші вірші Василя Стуса — нині ж обожнюю ще й цей. Якщо ви дочитали до кінця і в ваших очах жодного разу не забриніли сльози, я вам трошки заздрю — я вже давно не вмію читати чудову поезію про любов до України без сліз.

О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні
І лазурове простелися,
Пролийся мертвому мені!
I поверни у дні забуті,
Росою згадок окропи,
Віддай усеблагій покуті
І тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
Спадають гуси до води,
В далеких пожиттєвих ерах
Мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
Де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
Над райдугою голосів,
Ранкові нашепти молільниць,
Де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
І солодавий запах винниць,
Як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
Твої пшеничні руки білі
Над безберегістю полів,
Де коси чорні на світанні
І жаром спечені уста,
Троянди пуп'янки духмяні
І ти — і грішна, і свята,
Де та западиста долина,
Той приярок і те кубло,
Де тріпалася лебединя,
Туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
І бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.